Про 2017. Не все, але дещо.

2017 рік видався дуже дивним: наче коротким і швидким, а насправді майже несила пригадати його спочатку. Новий рік і Різдво у хатці. На сам Святвечір – сусіди в гостях. І починаю вірити, що так буває: з ким зустрінеш, з тим проведеш. Видно, тому ми так часто бачимось.
Тож, спробую згадати про важливі події, люди, речі і думки з приводу.
1. У лютому ми зустрілись з однокласниками, і нехай нас було не багато, але розмова видалась наповненою і теплою, наче і не минуло десятиліття по закінченню школи.

2. Навесні я потрапила на “Шоу історій” на виступи Юрка Федечка і Тетянки Спіріної. Пізнатись наживо – це наче спробувати щось на дотик. Мені, як кінестетику, це надзвичайно важливо. Потім ми з Тетяною ще зустрічались на Форумі видавців і пили смачну каву в Dreamers.

3. А далі почалось літо, літо не дуже спокійне, але я його відверто полюбила. Основним челленджем була затримка у виготовлення закордонних паспортів на 2 тижні, отримання готових у Сколе за півгодини до вильоту літака у Варшаві, і наше рішення таки потрапити туди, куди планували у четвер, а не вівторок. Ми не летіли, а їхали, і хоч було не надто зручно, ми насолоджувались незвичними краєвидами, охайними полями, чудесними скелями та озерами. Ми знову відпочивали у Гарняно на Гарді. І я майже не фотографувала. Вбирала серцем спокій, тепло, роздивлялась дрібнички у вже відомих місцях, видивлялась щось непомічене минулоріч і відпочивала.
Погода змінювалась часто: гриміло, блискало, озеро хвилювалось, як море, а тоді все втишувалось і ми ніжились у теплій прозорій воді, як дельфіни.
Італійська піца з вином під музику хвиль, шоу музичних феєрверків на плесі озера, танці під дощем босоніж під нічним небом, хрумкий батон з горгонзолою, капучіно з коричневим цукром і круасаном в кавярні при дорозі, насолода спокоєм і тишею разом.





4. Ще я купила фотоапарат у сестрички. Часом такі спонтанні покупки надиктовані янголами. Коли тобі в межах двох днів потрапляє до рук саме та сума. Ги, перша фотка.

5. Дуже важливою справою цього року стало наставництво та участь в подіях Care in Action. Це та дія, результати якої я не могла спрогнозувати, як і хід та результат кожної окремої зустрічі з підопічним. Тому оцінювати своє наставництво я не берусь, але вагон нового досвіду та емоцій забираю в наступний рік, бо переконана, що знадобиться.

6. Ще я вдячна літу за смачні сніданки під хатою і прогулянки в поля. Пліч-о-пліч. Чалап-чалап. Поки сонце не сяде.



7. Цього року я познайомилась з трьома маленькими дівчатками, з якими ще минулого року познайомитись не могла 🙂
Мартуся, Анютка і Валерія. Люблю їх і їхніх дорогих мені мам.

8. Не можу не згадати, що цього року ми таки вибрались у карпатські ліси по гриби і по повні груди повітря.



9. І знаходили час, на жаль, не часто проводити разом з родиною.

10. Я познайомилась з жінками, яких читаю і надихаюсь. Які досягнули, почуваються щасливими, наповненими, жіночними і щиро діляться тим, що знають. Вони потраплять в мій особистий ТОП список тих, хто мене спонукає бути кращою.
Це Оксана Думанська.

Надія Кондратюк

І ще сюди потрапляють Оксана Кусяк та Оленка Петрушкевич.

11. Я не можу не згадати про мого нового друга MiffStore. Вони для мене відкрили українські парфуми Kaya, остаточно підсадили на шкарпети Dodo, і ще….ну ви зайдіть до них якось, у них круті блокноти. Знайомство почалось з MiffTalks. Крутий формат зустрічей з хорошими толковими цікавими людьми – я, здається, ще жодної зустрічі не пропустила.


12. Мій муж став адвокатом, тому я тепер особистий помічник адвоката 😉 Ну я без посвідчення і без юридичної освіти, але я можу))))
Та, і я тепер дуже тішусь, коли можу його пофотографувати.

13. Саме у 2017 я вперше спекла хліб на заквасці і зупинятись не планую.
14. Улюбленим кавовим місцем року для мене стало Dreamers Place, а кавовим напоєм – лате на мигдалевому молоці.
15. Улюбленим місцем продовжує бути наш дім. Цьогоріч мені вдалось святково прибрати камін. Кіношненько так, але затишно.

16. Цьогоріч моя колекція різдвяно-затишних книжок суттєво поповнилась – хороше чтиво на два наступні місяці.
17. Беззаперечне натхнення – люди.
18. Найпотужніша емоція – вдячність.
19. Важливе усвідомлення – дисципліна у творчості, творчість у дисципліні.
20. І ще про важливу будівлю, яка виросла цього року. Тепер автівці є де жити і не мерзнути 🙂

І тепер я зрозуміла, що я лиш почала, і могла б ще дуже багато написати.
Залишається сподіватись, що головне спало на думку першим.
Прощавай мій 2017. До зустрічей в приємних спогадах!

Мій/наш 2016 рік

Мені здається, у мене ще не було таких насичених років, як 2016. Хіба якийсь із перших років життя, які я не пам’ятаю… Рік, який завершується, запропонував, обдарував і залишає мене з почуттям вдячності. Що у ньому було такого?

Рік почався з цієї світлини, знайденої десь у інтернет-світі.

1. Я почала вишивати її, не знаючи, що вона – покровителька творчих задумів, і навіть не здогадуючись, що за рік часу вона вже буде готова і висітиме там, де я задумала.

Отак вирішуєш більше не вишивати бісером (раз спробувала і досить), а потім натрапляєш на Неї. І як в Ліни Костенко “Вже й небо є. А стелі все нема.” бачиш Її на стіні кімнатки на 2 поверсі, у якій ще й стелі немає, хіба піддашшя, і розумієш, що вони просто створені одна для одної. Отак вирішуєш більше не вишивати бісером, а далі …..
04.01.2016

2. А далі – було Різдво удвох у своєму домі. З колядками, дивами, відповідними стравами і відчуттям домашнього затишку.

3. У березні Світлячки з друзями їздили загадковою Волинню під пильним оком найкращого екскурсовода Віктора Пермякова. Такої легкої, світлої і “в міру” ексурсії я більше не пригадую. Здорова кількість історії (ви знаєте, який з мене історієлюб), порція хорошого гумору, і відчуття, що краще ці вихідні ми просто не могли провести.

4. Я вперше спекла паску. Відчувала це як посвяту в жіночність. Непросто, натхненно і щемко.

Цієї ночі я вперше пекла пасочки за стареньким рецептом із давнього зошита, рецептом, записаним акуратним дрібненьким почерком мого неймовірного дідусика. Мені хочеться запам’ятати цей непростий процес, який тоненькою ниточкою тримає нас разом.
А взагалі випікання паски – це медитація. Замочування лимонної цедри, збивання повної сонця жовткової маси, закутування у борошно родзинок, споглядання дихання і росту, тривкого життя, до якого щойно спричинився.
29.04.2016

5. А 9 травня, коли я поспішала на модуль з казкотерапії, до мене підійшов незнайомий дідусь, простягнув гілочку бузку і каже: “Тримай, онучко! Це тобі.” А тоді сів у маршрутку і поїхав. Якби не квіти в долоні, я б подумала, що мені здалось. Я переконана, що це мій Дідусик нагадав мені про себе. І спогади про Нього почали приходити до мене в маршрутках, а ванній, серед робочого дня, і дорогою в Рудно. А на день народження від моєї Фуего Зозульки і її другої половинки я отримала Подарунок року.

6. Ну і про день народження мушу згадати. Це було одне із найособливіших свят, таке затишне і рідне, що досі тепло розливається тілом віцд однієї лиш згадки. Усіх було так багато, і всі такі близькі. Валятись в траві з вами, розпаковувати подарунки, смакувати щось вперше, обійматись тривало і якісно. Схоже, наразі це було найтепліше святкування ever.

7. Я вперше літала. І це було ще фантастичніше, ніж я сподівалась. Я не зімкнула очей – я насолоджувалась кожною миттю, кожним клаптиком землі між білими хмаринками. Та що там, виявилось, я ще й одягнулась так, що всі знали, якими ми летимо авіалініями 🙂

8. Італія берегами Lago di Garga. Італія вимагає окремого допису.
Я почала вірити у ввічливе обслуговування, відповідальне паркування, кисле лимонне морозиво, чисті дороги, заквітчані подвір’я, на які ніхто не посягає, газовану воду з крана посеред вулиці, співжиття людей і качок, і що кращим за море може бути величне озеро посеред гір.

9. Вітряна Варшава і ІКЕА. Це ще про здійснення однієї з мрій.

10. Манікюр. Ага. Цього року я вперше пішла на манікюр. Та й усе….пропала. Тепер манікюр – це одна із моїх хороших звичок, яку забираю з собою в наступний рік. Моя манікюрниця казала, щоб її не рекламувати, бо одного дня може для мене не виявитись вільної півтори години, тому не буду. Мій першенький – чорницевий і улюблений – з очима.

11. Казкотерапія. Базовий курс з Оленкою Петрушкевич. Ми були її першою групою, тому у неї це також вперше. Ці смачні казкові заняття залишились в мені кавалочками щастя і нових знань. І ще є сертифікат, але ж не у ньому радість, а в людях і в тому, що між людьми.
І ще була дослідницька група з Галею Капшій, вебінар із Світланою Омельницькою, знайомство і зустрічі щосереди на круасанах з Ірою Думас.

12. Он-лайн проекти, які додавали стимулу і натхнення писати більше – Рік письменника і Do stories і зокрема – Тетяна Спіріна, яка цього року подарувала і віддала мені дуже багато, яку можна сміливо записувати у найважливіші особи мого 2016го.

13. Казки. Вони продовжують бути зі мною і в мені. І цей рік виявився достатньо плідним. Бо окрім написаних 13 казок, мені пощастило почитати про Ворону Карнелію на радіо.

Побачити свою відредаговану до невпізнаваності “Зозульку” у книжці “Щастя у віконці”

І отримати більше віри у себе, свої сили, свою потрібність завдяки вам і вашим коментарям.

14. Хаткові радощі. У хатці цього року ми встигли усе, що планували. У каміні палахкотить вогник, та й черевички новорічні можна вішати для Санти, але я їх поки що не пошила, тому вже наступного року.
А ще у нас з’явилась наша кімнатка під дахом. Наша.

15. Ми з мужом разом були на тренінгу. І для мене це неймовірний досвід. Я його не можу наразі висловити словами, це на емоційному рівні. Але бути в одній темі, пливти в ній разом, відірваними від побуту і зовнішніх подразників впродовж цілих днів – це, мабуть, про дивитись в одну сторону і відчувати в одному керунку.

16. Подарунки. В лотереях мені щастило не надто, та все ж: чорна осіння вишиванка від Етнодому і баночка українського шафрану від Шафрану тепер мої.

17. А ще цього року було багатенько експериментів з випічкою і новими стравами.
З десертів – сирник “Сльози ангела”, потріскане печиво, шпинатний пляцок, галети зі свіжими ягодами, морквяний кекс, лимонний кекс, апельсиновий манник, банановий хліб, кокосове печиво, вівсяне печиво і ще… допишу сюди салат із свіжої моркви, банана, родзинок, горіхів і збитої у хмаринку сметанки, бо вийшло смачно.

18. Стосунки з братом. У мене з’явилась нагода взнати його ближче, бачити його мало не щодня і їсти його смачні вечері. Взагалі це таке глибоке відчуття, коли він зустрічає тебе з роботи, і бере відразу з твоїх рук пакет, не тому що він важкий, а щоб у руки не холодно….

19. Робота. Я вдячна своїй роботі, що вона не полонила моїх думок і не з’їдає весь мій час, і я можу рости, змінюватись і насолоджуватись життям.

20. Люди.
Топ 3: Муж, у якого закохуюсь щодня, і нема на то ради. Мама. Брат.
А щодо всіх решта. Цей рік видався дуже насиченим і наповненим новими знайомствами. І це люди, які вже встигли чогось додати, чогось навчити, чимось зігріти. І безперечно я залишаюсь вірною тим, хто зі мною вже роками, дехто -десятиліттями. Обіймаю міцно і хай вас всіх береже Бог, бо ви на те заслуговуєте.

З Прийдешнім 2017!

Краватка для татка

Коли у нашому домі дзвонив будильник, я прокидався, мама мила горнята на кухні, а татко саме збирався виходити з дому. Я тихцем привідчиняв двері своєї кімнати і підглядав, у якій татко сорочці, тоді йшов до старого дерев’яного комода, висував важку шухляду і роздивлявся  23 краватки, акуратно скручені равликами. Я впевнено обирав ту, яка сьогодні найбільше пасувала б таткові, розкручував равлика і виходив в коридор.

«Доброго ранку, Татку», – казав я бадьоро, – і простягав йому краватку.
«Доброго ранку, Сину», – відказував татко. І починав зав’язувати дуже складний вузол.
Часом мама просила його взяти іншу краватку, бо ж ця, як третє колесо до воза, але татко не слухався, широко усміхався, міцно мене обіймав і зникав за дверима.

Так я знав, що татко мене любить. Крім мене, татко любив маму, краватки і суботу-без-роботи.

Татко у мене з’явився не відразу, мама каже, що я його собі сам вибрав. Якось, коли ми з мамою гуляли, на лавку обабіч присів пристойний чоловік у блискучих мештах і костюмі. То ж я покинув усі свої іграшки і подався до нього. Ходив я тоді ще невпевнено, перечепився і впав прямо йому до ніг. Мені було не боляче, але дуже сумно і я гірко заплакав. Він мене посадив на коліна, і ось тоді я вперше побачив його краватку. Гладесенька, як мамине волосся, смугаста, як повітряна куля, що в книжці, і така… Звісно, я перестав плакати, я вчепився обома руками в це чудо, і нізащо не давав розтиснути кулаки. Чоловікові довелось зняти краватку, і віддати нас обох мамі. А крім того він дав нам номер телефону із словами : «Я його розумію, це моя улюблена краватка».

Повертати його улюблену краватку мама пішла, щойно я заснув, але наступного ранку, коли задзвонив будильник, я крізь сон вимагав повернути мені вчорашній трофей. Мама купила мені іншу краватку, але ж я пам’ятав, яка має бути улюблена: гладесенька, як мамине волосся, смугаста, як повітряна куля, що в книжці, і ще вона дуже гарно пахла. Мамі довелось знову телефонувати тому чоловікові і відібрати у нього краватку, яку я собі вподобав. З тих пір я носив її в кишені, акуратно скручену равликом. І коли мені було самотньо, я її діставав, і нюхав.

Якось я відчув, що мамина рука пахне так, як моя улюблена краватка, а незабаром у нас вдома з’явився Татко. І його 15 кольорових краваток. Усі решта ми купували разом в суботу-без-роботи – я сам вибирав. Ми з татом скручували їх равликами і складали у мій комод.

Так я знав, що Татко мене любить. Крім мене, татко любив маму, краватки і бабцю.

Бабця у мене з’явилась також не відразу. Першого разу, коли вона прийшла, вдома запахло булочками і грозою. Вона кричала на татка, казала, що у нього все попереду, і що ця дитина, тобто я, не рідна. Але татко був спокійним, взяв її за руку, і сказав: «Пам’ятаєш, що я любив в дитинстві найбільше?» «Звісно, – сказала бабця, – татову краватку, тата і мене.» «Цей хлопчик – моя кров». Татко покликав мене і попросив показати, що у мене в правій кишені. Бабця плакала і гладила мене по голові рукою, яка пахла булочками.

Так я знав, що Бабця мене любить. Окрім мене, бабця любила тата, дачу і квіти.

Сьогодні будильник не задзвонив, тому що субота-без-роботи. Ми з мамою і татком йдемо по нову краватку, бо у мене день народження. А опісля – у гості до бабці, вона обіцяла спекти еклери. ЇЇ еклери були хрумкі, легкі, з кремом із журавлини, і я поки всі не з’їм – нікуди не піду.

Так, всі знають, що я люблю еклери. Окрім еклерів, я люблю маму, татка, бабцю і краватки.
©Світлячкова казка

Павутинка

На старому горищі під самісіньким дахом жили дві павучихи. Серед чотирнадцяти братиків і сестричок, які побачили світ майже одночасно, дві павучаті дівчинки виявились дуже схожими між собою. Як дві краплі води, – торочила сорока за вікном, чим привернула увагу мами-павучихи. Та й справді, чорні ґудзички оченят, волохата спинка з золотистим відтінком і гарненькі міцні лапки – у Кусі та Русі навіть незграбна хода була однаковісінькою. І коли хтось бачив Кусю, відразу питав, де Руся. А коли Руся виходила на подвір’я сама, то перехожі шукали очима Кусю. Дівчатка-павучатка так втомились від цих постійних запитань, що вирішили жити разом, на одному горищі, і завжди бути поруч.

Лівий куток дістався Русі, у правому – оселилась Куся. Вони почали плести своє перше павутиння, натягнувши основу, як тятиву. Кмітлива, бадьора Куся наспівувала мамину пісеньку і вправно перебирала лапками:

Міцна основа – сонця промінці,
Закріпимо на кутиках кінці,
А далі задні лапки-дужки
Одна за одною тоненькі смужки.
Звичайний ряд, а далі – клею крап,
Проста робота павучачих лап.
Плететься павутиння, аж бринить –
Уже за мить вечеря надлетить.

Руся також взялась до роботи, і, поглядаючи на сестричку, намагалась не пасти задніх. Та в обідню пору павучиха спустилась на ниточці зі стелі, подивилась на кімнату догори дриґом, і зависла в повітрі. Стіни сіруваті, павутина традиційна і звична, така, як в дитинстві: від паралельних ліній аж в голові паморочиться. Усе буденно: плетеш її, аж лапи зводить, потім у сіті потрапляє їжа, кілька днів йде на латання і знову ці паралельні лінії…

• Кусе! – гукнула вона сестрі, яка погойдувалась на павутинці. – Чому наші павутинки такі схожі?
• Бо ми схожі, – не розплющуючи очей відповіла Куся.
• А цього вірша? Це мама вигадала?
• Та ні. Цей вірш надбання нашого павучатого роду. Колись якийсь пра-пра-пра-хтось-там склав його для нас, щоб робота йшла швидше і бадьоріше.
• Кусе! А якщо я перестану плести павутиння?
• Тоді як здобуватимеш їжу? – відповіла Куся, помітно нервуючи. Наївні запитання сестри часом виводили її зі стану рівноваги. – Я за тебе мух не ловитиму.

Руся зітхнула. Поїсти вона любила, але це однакове павутиння не давало їй спокою. Тому наступного ранку павучиха прокинулась раніше за Кусю і почала доповнювати звичні паралелі гачечками і химерними візерунками. Ось тут – можна виткати постаті мами з татом, ось тут – мальви і ялинки, горщики і горнята. Вона так захопилась, що не помітила, як прокинулась сестра і здивовано спостерігала за процесом.

• Русе, що ти робиш?
• Плету.
• Що плетеш?
• Своє павутиння.
• Ти собі голод плетеш, а не павутиння. В таке павутиння нікого не спіймаєш. За цей час ти б могла вже завершити роботу, а ти тільки почала.

Та Руся не зупинялась. Вперше вона на павутинні перебувала у своїй стихії: відчувала свою радісну невагомість, непередбачуваність візерунку і висоту. Вона наспівувала зовсім іншу пісеньку і замріяно підтанцьовувала. Звісно, думати про мух часу не вистачало, але у натхненному творенні чогось нового Руся і їсти не хотіла.

Раптом павучихи почули солодке дзижчання у кутку. Вони переглянулись. Руся залишилась на робочому місці, а Куся кинулась у сховок, щоб не відлякувати здобич. Яким виявилось здивування сестер, коли муха, невимушено маневруючи кімнатою, оминула павутинку Кусі і присіла на вікно перепочити. Слідом за нею пролетіла ще одна так само успішно уникаючи небезпечних тенет.

• Що ж це таке? У чому справа? – сама себе запитувала вже трохи голодна Куся.
• Мабуть, їм допоміг той майстер-клас, – відповіла Руся, виплітаючи чергового метелика. Пам’ятаєш, який був шум. «Як прожити 100 років і не потрапити в павутиння». Я була впевнена, що то просто реклама, (бо мухи стільки не живуть), а виявляється, там таки чогось вчать.

У кімнаті запала тиша. Куся і Руся висіли на павутинках догори дриґом і сумно гойдались. Усе мовчки. Аж раптом муха, що прямувала від вікна у інший кут кімнати задивилась на химерне павутиння Русі, і влетіла у павутиння Кусі. Ве-че-ря! Ве-че-ря! – павучихи поволі забирались на стелю, смакуючи саме слово.

Наступного дня Руся задоволено розглядала своє павутиння, яке тепер не лише приносило задоволення їй, воно виявилось корисним, бо мухи-роззяви задивлялись на її павутиння і потрапляли у павутиння сестри. Вона знала, що розкаже вірша від пра-пра-когось-там своїм дітям, але вже не наполягатиме, щоб вони вчили його напам’ять. У Русі будуть різні діти, а ті, що схожі – плестимуть різне павутиння.

Минуть роки. На старе горище потрапить юнак, над ним рипне дах, і він гляне вгору. Він зачудовано дивитиметься на замережену павутинням стелю, а потім покличе друга з фотоапаратом. І одного дня світлина з вишуканим павутинням потрапить на виставку-конкурс і отримає першу премію. Як «Павутиння, яке ловить погляди», а не мух.
©Світлячкова казка

Маргаритка

На галявині, обабіч лісу щовесни розцвітали тисячі маргариток. Жовті серединки у віночку білих пелюсток у погідні дні тягнулись до сонечка, а в дощові міцно стискали пелюсточки, щоб жодна краплинка не впала на серединку і не замочила пилку. Однією із тисячі почувалась маргаритка, поки одного дня не виявила, що її золотий пилок – цілющий. Вона підліковувала бджілок, джмелів, дзюрчалок і метеликів. І навіть, коли квітка усвідомила свій особливий дар, інших не цуралась і допомагала усім, хто цього потребував. Маргаритка прокидалась вранці, розгорталась на сонечку пелюстка за пелюсточкою, пересіювала на вітрі пилок від зайвинок, розминала листочки і з усмішкою бралась до роботи.

Здається, то був кінець травня, коли якось ввечері Квітка відчула, як з її корінчика почали рости молоді листочки, а згодом з’явився і пуп’янок маргаритченяти. Коли пуп’янок вперше торкнувся стебельця Квітки, пилку на ній було так багато, що він міріадами зірочок спадав на землю. Як дбати про маргаритченят – це була ціла наука, яка передавалась з року в рік, від покоління до покоління. Маргаритка їх прикривала листочками в холодні ночі, вчила правильно змикати пелюсточки перед дощем, дякувати сонцю за тепло і життя, пускати міцні корінчики і чистити свої листочки. Маргаритка так захопилась, що забула пильнувати золотий пилок. Якось на серединку впала крапля дощу – пилок змок, потім зірвався вітер і забрав із собою ще трохи пилку. А наступного дня прилетів джміль, потоптався по серединці і останні золоті піщинки причепились до його ворсистого боку. Маргаритка почала втрачати сили і радість, вона нікому вже не могла допомагати, навіть собі. І тішитись спраглими знань та світла маргаритченятами не вистачало натхнення. Прив’яли листочки і пелюстки, і тоді Маргаритка зрозуміла, що пилок потрібен насамперед їй. Тож коли повз пролітав той самий джміль, вона зібралась і гукнула: «Джмелику! Поверни мені мій золотий пилок. Він – моя сила.» «Авжеж,-наче пережовуючи слова, – дзижчав джміль. На мені вже немає твого пилку, але можу віддати тобі трохи пилку маргариток садових.» Не дочекавшись відповіді, джміль всівся на слабку квітку. Під вагою квітка пригнулась, але не зламалась. Джміль покашляв і полетів.

А якогось ранку Маргаритка відчула зміни: сік швидше почав рухатись стебельцем, яке потовщало і надійно тримало квітку. І о диво! У неї почали рости нові пелюстки, ледь рожеві на кінчиках. З часом дрібненькі пелюстки вкрили усю серединку, а між ними виблискував золотий пилок. Тепер комахи часто навідувались до Маргаритки, але пилок, який ховався між пелюстками, брали лише з дозволу. Квітка стала красунею, кущик погарнішав, розрісся, поповнився новими листочками та маргаритченятами. У яких також з’являвся золотий пилок і рожеві пелюстки.

Погідного дня Великі Руки обережно викопали кущик маргаритки і пересадили в сад. Вони турбувались про неї: виполювали бур’яни, підливали і відсаджували маргаритченят. Маргаритка довіряла Великим Рукам, і почувалась особливою, хоча навколо росли дуже схожі маргаритки, деякі навіть гарніші та пишніші.

Птаха Різдва

Багато років тому жила собі вільшанка. Вона була птахою сезонною: влітку в лісі вила гніздо, відкладала яєчка, висиджувала пташенят, а на Різдво її чекали люди. Помаранчева грудка, білий животик, жвава пісня і особливе покликання – її легко було впізнати на сніжному тлі.

Минали роки, життя тривало, і одного літа вільшанці не сиділось у своєму лісі – пташенята вже підросли – і хоч до Різдва було далеко, вирішила вона відвідати людей. Дорога виявилась зовсім незнайомою: пагорби, які зазвичай біліли здалеку, цього разу були кольоровими у соняхах, кульбабах, маках і волошках. Спочатку пташина не могла збагнути, куди прямувати, але згодом вона почала впізнавати за формою дерева, кущі і хатки на горизонті. Летілось непросто у спеку без прихистку лісу, але вже як вирішила, то вирішила.

У хаті, куди вона зазвичай з вітаннями прилітала взимку, сидів похнюплений дід і слухав радіо, баба вовтузилась на грядках. Ані щасливих людей, ані непосидючих дітей вільшанка не побачила і ніхто не плескав у долоні, коли вона присіла на верхівці паркану.

Пташці стало ніяково. Приносити на крилах свято було значно приємніше, ніж залишатись непомітною і сумною. Вільшанка залетіла в хату, подивилась на діда, змахнула крилами і вирішила, що повернеться на Різдво, коли зберуться усі рідні серцю. Коли вона долітала до лісу, думаючи про свій невчасний візит, дід саме встав, щоб глянути, що робить баба, і помітив на столі щось яскраве. Пухнаста помаранчева пір’їнка, випадково залишена вільшанкою, усміхнула діда. Він подався до телефону і зателефонував онучці, бо хто ж, як не вона, оцінить маленьку несподіванку такого сподіваного життя. Онучка після розмови розповіла батькам, що дід трохи дивний, говорить про щось незрозуміле, а раптом, вмирати надумав…

На вихідних сім’я зібралась в гості до старих. За столом, накритим біля хати, згадували, сміялись, пили чай із свіжої м’яти і раділи разом.

А вільшанка тим часом сиділа у лісі на гілці, біля гнізда, і ламала голову, чому вона птаха Різдва? Чому Різдво лише раз на рік? І чому їй не вдалось принести на крилах свято? Може, крила уже не ті? І чи не підведуть вони її наступного Різдва?
©Світлячкова казка

Подарунок

Минуло півроку відколи померла сусідка, якій Меланія купувала ліки, продукти, і часом прибирала в квартирі. «Меланія…, – казала старенька, – хіба годиться з таким іменем жити в великому місті? Воно ж як пелюстка квіту вишневого, яка поволі спадає з дерева, як масло, що на хліб мажеться, як ранковий туман, що лягає на трави.» А далі сусідка сміялась, закидаючи голову, радісно і безтурботно, як дитя. Коли бабця померла, виявилось, що вона за відвідини подякувала Меланії хаткою на узліссі, бо ж не годиться з таким іменем жити у великому місті.

Дівчина їхала у потязі, роздивляючись натхненні пейзажі за вікном. Туман шифоновими фіранками лягав на пагорби, дерева вишиковувались вздовж колії рівнесенькою лінією, хатки, наче з невідомого минулого вигулькували із зелених садів. “А раптом ця з кривим дахом,  – думала Меланія, – і усміхалась, – чи он та з малесеньким віконечком.” Коли вусатий провідник попросив квитка, дівчина рукою пірнула у кишеню і натрапила на сантиметрову стрічку, яку випадково не залишила на роботі. Квиток виявився у іншій кишені і вже зовсім скоро Меланія стояла на незнайомому пероні невеличкої станції. Одна лавочка, жодного смітника чи вокзала, тиша і спокій.

Подарунок стояв на краєчку лісу, одним боком притулившись до величної сосни, інший – підставляючи сонцю. Невеличка, трохи незграбна хатина, наче тонула в хмарині мальв, цар-зілля та густої виноградної лози, і відразу складно було збагнути, де саме вхід.

Меланія, здається, колись мріяла саме про таке сховище. Тут мала жити її бабця, невеличка, акуратна, срібносива, із дуже доброю пам’яттю і знанням неймовірної кількості цікавих історій. Дівчина приїжджала б до неї на літо, тікала від асфальту, гуркоту автомобілів і людей, які постійно пхають носа куди не слід. Вони з бабусею спали б на ароматних солом’яних матрацах, прокидались вдосвіта, насолоджувались хвилястим дзижчанням бджіл і розкішними голосами пташок… «Мрії мають властивість здійснюватись, – подумала Меланія, – коли їх здійснення вже не є таким важливим.» І переступила поріг.

Тут давно нікого не було. Павутиння заснувало стелю, вікна і кути. «Для початку не завадило б прибрати.» За день-другий у хатинці стало значно світліше і привітніше. У чисті вікна зазирали квіти і сонце. Після кількох невдалих спроб Меланії вдалось розтопити у пічці і зварити каші. І коли вона вирішила сідати до столу, забракло скатертини чи серветки. Оглянувши кімнату, Меланія задумалась, чи є у цій забутій усіма оселі скатертини та фіранки. Не для того, щоб від людей сховатись, а для затишку. І око впало на скриню, що стояла біля ліжка.

Скриня виявилась незамкненою із дуже важкою різьбленою кришкою. Охайно складені сувої лляного полотна, витончене мереживо, дорогий шовк, нитки бавовняні різних кольорів та голки. Меланія добре зналась на полотні, тож забула про їжу, про те, що шукала, і про все інше. Вона сиділа біля скрині та розглядала скарби, а тоді обрала для себе льону найніжнішого, щоб скроїти сорочку з широкими рукавами, і згодом помережити. «Буду ходити у ній щодня, щоб відчувати, що я вдома.» – мовила Меланія вголос, і сама здивувалась, як давно вона не говорила.

У старому комоді дівчина таки натрапила на старі скатертини, і вирушила до потоку їх випрати.  На березі сидів хлопчик: кумедні штанцята на підтяжках, на кілька розмірів більші, сорочка незрозумілого кольору, старі розклеєні черевики стояли поруч, ноги у штопаних шкарпетках різного відтінку майже торкались води. Густо всипане веснянками обличчя розцвіло усмішкою, коли Меланія гукнула хлопчикові «Привіт!»

• Як тебе звати?
• Меланія.
• Справді? Дивне ім’я.

«Ну звісно, – виявляється з таким ім’ям не годиться жити не лише у великому місті.» – подумалось мимохіть. А хлопчик неймовірно зацікавлений новою птахою у цьому болоті, продовжив:

• Я – Олько. Живу тут недалеко. В обід спекотно на лузі, то я Королеву залишаю, а сам – до потоку.
• Королеву?
• А! Та то корова наша. Мама її так назвала. Каже, чого вовтузишся так довго, Ольку? Збираєшся, як король до королеви. Так і повелось… Ти не дивись, що у мене шкарпетки різні, – швидко продовжив Олько, – у мене є і однакові, але мама каже вдома і на щодень вдягатись абияк, бо ж ніхто не бачить. А вже як до людей…. А хто ж знав, що ти прийдеш?

Меланія усміхнулась, та якось гірко.

• А хочеш ми тобі на щодень пошиємо щось гарне і зручне? Сорочину світлу, чи штани лляні? Мені здається, вдома також потрібно носити щось гарне. Щоб подобатись собі, мамі, та й Королеві
• Давай!!! Хлопчик плеснув у долоні в передчутті радості і почав запихати ноги в черевики. І вони весело почимчикували до дівчини в гості, жартуючи і перекидаючись словами, як м’ячем.

Поки Меланія знімала мірки і ретельно записувала усе, Олько розповідав їй про маму, у якої отакенні коси, про тата, який до міста їздить на роботу, про Королеву, яка їх годує, про курочок і пістрявого півня, який завжди співає невчасно. Того вечора хлопчик повернувся додому щасливим. Мама випитала, де був і чого такий радісний і кинулась до Меланії. У порозі, взута строго каже:

• Ми не можемо собі дозволити такого одягу! Навіщо дитині голову морочити!

Меланія стояла біля вікна і дивилась, як падала зірка, а тоді обернулась і каже:

• Ви, мабуть, мама Олька? Вам часто щось дарують? Ні? А мені в житті дуже пощастило. Мені подарували ось цю хатинку, яку я вже встигла полюбити, а в скрині – тільки гляньте – у тій скрині стільки полотна… Я також хочу дарувати. Але як віддам вам дорогу тканину – ви пошиєте Олькові вихідну сорочку на Великдень і він за рік-другий з неї виросте. Я хочу подарувати йому щось таке, у чому він би почувався собою. Щодня. У нього така щира душа. Ходіть ближче. Не роззувайтесь.

Меланія нахилилась до скрині і витягнула відріз шовку.

• Може, хустку Вам пошиємо? У вас розкішне волосся. Але пообіцяйте, що носитимете її вдома, навіть коли зовсім ніхто не бачить.

Мама Олька розгублено дивилась на дівчину, а вона тим часом бережно загортала каштанові кучері у шовк.

За кілька днів про Меланію знали всі, окрім глухого діда Пилипа. Люди приходили познайомитись, , просили пошити щось особливе до свята, але дівчина відмовляла.

• Я шию сорочки, піжами, халати і сукні домашні. А святкове можна купити у місті ;).

У хатині на узліссі було багато гостей, які йшли додому впевненими, спокійними, і навіть трохи натхненними. Кожному –  по сорочечці з квітками вигаптуваними, з мережками і мереживами. Грошей Меланія не брала, бо ж усе в неї було: вода у криниці, вогонь у печі, сонце у небі, дім затишний, городина рясно родить і друзів багато. Часом Олько забігав з гостинцем від Королеви, інші сусіди приносили яйця, мед, олію, хліб.

І не закінчувалось полотно, допоки було для кого шити, поки комусь хотілось почуватись гарним, вірити у себе, не соромитись мрій, допоки комусь були потрібні обійми.

Меланія при свічці сиділа за столиком, пофарбованим на біло, і дошивала ще одну сорочку.

Щоб ближче до тіла. До серця ближче.
©Світлячкова казка

У певному місці в певний час

Коли починається весна, у верховітті – гучні пташині ярмарки, а заходи сонця такі глибокі та незвідані, як океан, прокидається все і всі. Домовичок Матей прокинувся дещо раніше, щоб ранок тривав довше. Якщо ви досі не зустрічали Матея, розповім у кількох словах. Кудлатий, як пес, чорнявий, як циган, нез’ясовного віку, із зеленими очима, на зріст – як карликовий тюльпан. Домовичок полюбляв гойдатись на косах дівчат, плутати бороди солідним чоловікам і крутити кучері немовлятам уві сні. Знаєте, ось той момент, коли маля прокидається, а мама вже з широчезною усмішкою, наче стояла так над ним весь час, вигукує: “У кого ж ти такий кучерявий вдався?”. А Матей сидить поруч і вдоволено усміхається. Якийсь час домовик любив плутати дроти від навушників у кишені сумки, бо йому кортіло, щоб люди чули один одного, а не дивне гупання і безглузді пісеньки, але цю невдячну справу він покинув, делегував знайомим гномам і навіть не цікавився, чи досі вони це роблять.  Більше того, з віком домовику все частіше прагнулось розплутувати заплутане.

Матея часом називали ангелом, і це його, відверто кажучи, смішило. Бо ж який він ангел: без крил, постійно у тих самих протертих джинсах з великими кишенями і улюблених кросівках з рожевою смужкою. Ангельськими у нього були хіба думки і тільки після того, як він добряче наїсться кольорового мармеладу. Домовик був дуже малослівним, дехто вважав його німим, але він знав два слова, які шепотів на вушко певній людині, у певному місці і в певний час.

***

В обідню пору під будинком на лавочці, баба Настася з бабою Касею, місцева митниця, обговорювали сусідку з третього. У неї спідниця – неприпустимо коротка, за останній місяць її проводило троє різних хлопців, і ще хтось розказав, що та десятикласниця вчиться не дуже, в зелених панчохах ходить, і стрижеться коротко, бо в неї мати ні до чого. Нема кому дитину навчити…. Матей сидів на кущі сонячної форзиції, і уважно слухав. А потім почав бабі у вухо дути. Настася побідкалась, що в неї останнім часом у вухах гуде. Домовичок нахилився і шепнув щось бабі. Старе обличчя захмарилось, брови зсунулись, притулились одна до одної. Кілька хвилин тиші, а далі Настася каже: “Касько, що ми тут язиками плетемо. Ти що не бачиш, що вони удвох з донькою ледве кінці з кінцями зводять, що сестра дає – те і носить.” Сперлась на руку, встала, знизала плечима і поволі пошкандибала додому.

***

На підвіконні багатоповерхівки сидів хлопчик. Очі сумні, червоні, заплакані. Обійнявши худющі коліна, він дивився в нікуди. Поруч вмостився Матей і також споглядав вечірнє небо. Крізь зачинені двері кімнати просочувались чоловічий і жіночий голоси – рідні і чужі. Ці голоси ділили світ на два недо-світи, ці голоси ділили хлопчика, і він вперше розумів, що таке біль. Що скажеш дитині, коли вона – суцільне серце, коли у неї світ руйнується? Домовичок зітхнув, зіскочив з підвіконня і квапливо подався в іншу кімнату. Слова у кухні літали, як блискавиці – встигай відхилятись, тому Матей забрався на найвищу полицю, по-ближче до чоловіка, нахилився і прошепотів свої улюблені слова. Блискавиць стало менше. А згодом гроза минула і хтось поставив чайник. Двері скрипнули. На порозі кухні стояв хлопчик: “І мені чаю, з лимоном”.

***

Білі стіни лікарняної палати. Жінка ще зовсім молода, років 40, не більше. Знесилене тіло, порожній погляд, тьмяне світло, зів’ялі квіти. Останнього разу, коли приходив її син, вона відмовилась його бачити. Бо чого залишив її віч-на-віч з бідою, а сам подався вчитись до великого міста? Матей сидів на бильці ліжка і прислуховувався до її думок, роздивлявся відтінки болю і розпачу. Замислився, зважив, прошепотів щось своє їй на вухо і непомітно підсунув поближче телефон. “Задзвонить”, – ствердно кивнув Матей і залишив хвору наодинці.

***

День завершувався. Домовик-мандрівник лежав на гілці старої липи, заклавши руки за голову, і дослухався до музики, яка долинала крізь відчинене вікно студентського гуртожитка. “Скрябін” саме доспівував його улюблену пісню. Це була саме та пісня, з якої Матей позичив слова. Вони певну людину в певному місці і в певний час могли привести до маленького дива.

“А пам’ятаєш”, –  доспівував Кузьма. “А пам’ятаєш”, –  повторив, як отченаш домовик. Які пригоди принесуть ці дивні слова завтра?

Матей дістав останній на сьогодні шматочок мармеладу, поклав на язик, повернувся на бік і задоволено заснув.
©Світлячкова казка

Непотрактовані

Сни повернулись. І мені часом здається, що з такими снами мені давно пора, як мінімум, до психотерапевта, а з іншого боку – я вже з ними звиклась. А як інакше, коли вони сняться вже років 10. І якщо колись давно вони у мене викликали дискомфорт, страх, паніку, жалість, співчуття, заціпеніння, безпорадність, то тепер вони приносять спокій, силу і рівновагу. Ну і сняться зараз не лише восени, а коли заманеться.

Сни про людей, які помирають у мене на руках, які приходять в останні хвилини життя, щоб померти біля мене, які приносять мені щось дуже дороге для них, віддають і після цього відходять, людей, які просто сидять біля мене, часом без слів, а потім йдуть, і я знаю, що їх більше не побачу, і ніхто їх не побачить, бо вони приходили попрощатись. Люди, яких не знаю, люди, яких свідомо не пам’ятаю.

Сьогодні сон був дещо іншим, але дуже схожим. Дуже гарна жінка, мені навіть здалось, що дівчина, сиділа зі мною у кімнаті. Я відчула плечем, що тіло її розслабилось, голова опустилась, обличчя неприродньо зблідло. За стіною хтось метушився, говорив пошепки, а я сиділа поруч і була переконана, що вона не може померти. Вона надто гарна. Надто молода. І не готова. Я взяла її за руку. Сиділа нерухомо і дивилась, чи зміниться щось. У дівчини порум’яніли щічки. Я відпустила руку і рум’янець почав зникати. Я знову акуратно взяла її прохолодну безсилу руку у долоню. Рука почала теплішати. Дівчина підняла голову і глянула мені в очі, сказала, що сили немає. Я пообіцяла, що побуду з нею і вклала її спати, вкрила білим гачкованим пледом. Спочатку спостерігала, як вона рівно спокійно дихає, дихання стає все глибшим. Зрозуміла, що все вдалось. Я тихо вийшла з кімнати, тихо зачинила двері. В сусідній кімнаті далі хтось перешіптувався, пересувались меблі, шелестіли пакети. Я відчинила ще одні двері і вийшла. Надворі небо було зоряне. І тиша аж дзвінка.

Підсніжники (сон)

Висока велика будівля і багато людей навколо. Схоже, на незнайомий університет. Підіймаюсь на другий поверх, до мене підбігають студенти і просять написати про те, що таке успіх. Я обіцяю написати на наступний тиждень і надіслати електронкою. Вони швиденько записують е-мейл на аркуш паперу і простягають мені. Я кладу у кишеню спідниці. Виходжу з університету. Надворі тихо і свіжо, нікого навколо. А переді мною сходи широкі і високі, щодалі, то стрімкіші, наче в небо впираються. Я вирішую йти цими сходами, аж доки не дійду до вершини.

Спочатку сходи не видаються випробуванням, проте згодом сходинки стають вужчими і стрімкішими. Останніх – немає взагалі, тому доводиться лягти на травянисту поверхню і на чотирьох вилізти наверх. Вниз не дивлюсь, бо знаю, що перелякаюсь. А страх – мені не друг.

Я опиняюсь у лісі. Сідаю, щоб перепочити. Пахне мохом, птахи заливаються співом. Але найдивніше диво, що дерева рівнесенькі, трохи вищі за мене, а земля – вся в підсніжниках росяних. І їх так багато, що мерехтись і біліє, скільки око сягає. Йшла б тим лісом, та квітів шкода. І раптом збоку помічаю стежинку, вузеньку-вузеньку. Як давно цією стежинкою ніхто не ходив. Простую повільно, насолоджуюсь і дихаю лісом, поки не доходжу до хатинки. В хаті світиться світло, я стукаю – ніхто не відчиняє, двері виявляються незамкненими. Пахне свіжим вапном. На вікнах білі мереживні фіранки, в кімнаті – коричневий килим з білими візерунками. Схожий на новий. Але в хатині все, як з далекого минулого: подушки вишиті на ліжках, на стінах – доріжки, ікони, картини з пейзажами. Сідаю за столик. На скатертині кілька крихт. Навпроти на ліжку сидить дідусь (мій покійний) – молодий – не пам’ятаю його таким, але знаю, що це він. Питаю:
– А що тут робите?
– Ховаюсь, – відказує, – від криків і шуму. І по щоці збігає сльоза.
– А плачете чому?
– Мені не сумно. Просто від моїх сліз розцвітають підсніжники. А це так гарно. – і задивовано дивиться у вікно на спокійне сонце і білі крапельки підсніжників.
Скільки сліз задля краси… – подумалось мені і прокинулось.